Промислова політика чи дерегуляція: стратегічний вибір в умовах казино-капіталізму
Василь Шилов (ФПУ)
Світова економіка входить у фазу глибокої трансформації. Після десятиліть фінансової глобалізації дедалі більше держав повертаються до активної ролі у формуванні економічної структури. Питання більше не звучить як технічна дискусія про регуляторні процедури. Йдеться про стратегічний вибір: продовження логіки дерегульованого ринку чи перехід до активної промислової політики.
У межах концепції казино-капіталізму це — вибір між економікою короткої фінансової гри та економікою довгострокового розвитку.
Казино-капіталізм: коли фінанси домінують над виробництвом
Казино-капіталізм — це модель, у якій фінансові ринки та короткострокова прибутковість визначають логіку функціонування економіки.
У такій системі:
- інвестиції орієнтовані на швидку дохідність;
- виробництво підпорядковується біржовій оцінці компаній;
- праця розглядається як змінна витратна величина;
- держава відходить від стратегічного планування.
Дерегуляція стала інституційною основою цієї моделі. Зменшення контролю над фінансовими потоками, лібералізація руху капіталу, послаблення трудових гарантій — усе це створило середовище, у якому фінансова логіка домінує над виробничою.
Результат — деіндустріалізація, нестабільність зайнятості, зростання нерівності та залежність від глобальних фінансових циклів.
Дерегуляція без індустріальної стратегії відтворює модель залежної економіки.
Повернення промислової політики: відповідь на кризу моделі
Останні роки демонструють інший тренд. У США держава реалізує масштабні програми підтримки стратегічних галузей. ЄС формує політику стратегічної автономії та реіндустріалізації.
Це не відмова від ринку. Це спроба повернути економіку до довгострокового розвитку через:
- інвестиції в критичну інфраструктуру;
- підтримку високотехнологічного виробництва;
- формування внутрішніх ланцюгів доданої вартості;
- прив’язку державної допомоги до соціальних стандартів.
Промислова політика має поєднуватися з обов’язковими соціальними умовами: колективні договори, дотримання трудових стандартів, участь працівників.
Державна підтримка бізнесу повинна бути пов’язана із зобов’язаннями щодо зайнятості, локалізації та розвитку людського капіталу.
Профспілки мають бути інституційно включені в механізми стратегічного планування.
Промислова політика — це механізм інституційного обмеження спекулятивної логіки та відновлення ролі виробництва.
Український вимір: післявоєнна відбудова або нова периферійність?
Для України ця дискусія має екзистенційний характер.
Післявоєнна відбудова може піти двома шляхами:
- Модель дерегуляції — зниження стандартів, податкова конкуренція, ставка на дешеву робочу силу та мобільний капітал.
- Модель промислової політики — стратегічне планування, розвиток переробки, локалізація виробництва, інтеграція до європейських виробничих ланцюгів.
У першому випадку країна ризикує закріпитися як периферійний майданчик для дешевих операцій.
У другому — з’являється шанс на структурну модернізацію.
Профспілковий вимір: від оборони до участі
У режимі казино-капіталізму профспілки змушені діяти реактивно — захищати робочі місця, стримувати скорочення, боротися за мінімальні стандарти.
Промислова політика відкриває іншу перспективу:
- участь у формуванні галузевих стратегій;
- включення соціальних умов до державних програм підтримки;
- розвиток колективно-договірного регулювання в нових секторах;
- вплив на підготовку кадрів та політику зайнятості.
Це перехід від оборонної до стратегічної ролі профспілок.
Суть дискусії зводиться до простої формули:
дерегуляція розширює простір фінансової гри;
промислова політика формує простір довгострокового розвитку.
Для країни, що проходить через війну та масштабну відбудову, це не абстрактна теорія. Це вибір між економікою короткої ставки та економікою довгої стратегії.
І саме від цього вибору залежить, чи стане відбудова відновленням виробничої основи країни, чи перетвориться на черговий цикл фінансового перерозподілу без структурних змін.