Зарплати чи ставки: Європа робить вибір — і це сигнал для України
Василь Шилов, керівник департаменту міжнародних зв’язків ФПУ
Падіння споживчого попиту в Європі більше не є абстрактною макроекономічною тенденцією — це вже відчутна реальність, яка б’є по зайнятості, бізнесу і соціальній стабільності. Останні дані Європейської комісії фіксують тривожний зсув: споживачі витрачають менше, компанії скорочують очікування щодо найму, а ціни при цьому продовжують зростати.
На цьому тлі Європейська конфедерація профспілок формулює позицію, яка дедалі більше стає центральною в європейській економічній дискусії: проблема не в надмірному попиті, а навпаки — у його нестачі. І відповідно, відповідь має бути не в підвищенні процентних ставок, як це традиційно робить Європейський центральний банк, а в підвищенні доходів працюючих.
Це — принципова розвилка. Бо йдеться не лише про технічний вибір інструментів, а про різні моделі економіки.
Монетарна логіка виходить із припущення, що інфляцію потрібно «охолоджувати» через стримування попиту. Але нинішня ситуація в Європі показує інше: реальні зарплати роками відставали від інфляції, купівельна спроможність падає, а витрати домогосподарств дедалі більше з’їдаються енергетичними рахунками. У таких умовах подальше підвищення ставок означає лише одне — ще глибше падіння попиту.
Саме тому профспілки наполягають: зростання зарплат — це не ризик для економіки, а умова її виживання.
Ця позиція підкріплюється і структурними змінами в самій економіці. Значна частина інфляційного тиску походить не від заробітних плат, а від факторів пропозиції — енергетичних шоків, порушених ланцюгів постачання та, що дедалі частіше визнається, зростання корпоративних маржин. У такій ситуації боротьба з інфляцією через обмеження доходів населення виглядає не лише неефективною, а й соціально небезпечною.
Альтернатива, яку пропонує ЄКП, базується на трьох опорах: підвищення зарплат, розширення колективних переговорів і активна роль держави в стабілізації економіки. Ключовим інструментом тут виступає Директива про мінімальну заробітну плату ЄС, яка фактично змінює правила гри: мова йде вже не просто про мінімальні стандарти, а про системне розширення покриття колективними договорами як основи зростання доходів.
Це має пряме значення для України.
У процесі євроінтеграції питання зарплат і колективних прав перестають бути виключно внутрішньою соціальною політикою. Вони стають частиною acquis ЄС — і відповідно, предметом оцінки з боку європейських інституцій. Іншими словами, модель дешевої робочої сили більше не є сумісною з європейським курсом.
Більше того, українська економіка вже стикається з тією ж пасткою, що і європейська: обмежений внутрішній попит стримує відновлення, навіть попри зовнішню підтримку і фінансові вливання. У цих умовах ставка виключно на макрофінансову стабільність без політики доходів ризикує законсервувати стагнацію.
Окремий вимір — енергетичний. Європейська дискусія про те, що витрати домогосподарств на енергію можуть сягнути двозначних показників, є надзвичайно релевантною для України. Без механізмів стримування тарифів або компенсації витрат будь-яке зростання доходів буде фактично «з’їдене» цінами.
Нарешті, питання державних інвестицій. Європейські профспілки прямо вказують на необхідність продовження масштабних програм на кшталт NextGenerationEU. Для України це означає, що політика відновлення не може будуватися лише на приватному капіталі — вона потребує активної ролі держави як інвестора і гаранта зайнятості.
У підсумку, нинішня європейська дискусія формує чіткий сигнал: економічна стійкість більше не розглядається як результат жорсткої економії. Навпаки, вона дедалі більше пов’язується з рівнем доходів, силою колективних інституцій і здатністю держави підтримувати попит.
Для України це не теоретичний вибір. Це питання моделі розвитку.
І саме зараз визначається, чи буде ця модель базуватися на дешевій праці та стримуванні доходів — чи на їх зростанні як основі економічного відновлення і соціальної стабільності.